ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ РЕФЕРЕНДУМ

Дата добавления: 2015-10-12; просмотров: 987

14.4. Колективна (бригадна) матеріальна відповідальність працівників

Поряд з договорами про повну індивідуальну матеріальну відповідальність працівників чинне трудове законодавство пе­редбачає можливість укладення письмового договору про колек­тивну (бригадну) матеріальну відповідальність. При спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, пов'язаних зі збе­ріганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або за­стосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожно­го працівника, укладаються договори про колективну (бригад­ну) матеріальну відповідальність. Вводиться колективна (бри-

Глава 14

Матеріальна відповідальність сторін трудового договору

гадна) матеріальна відповідальність власником або уповноваже­ним ним органом за погодженням з виборним органом первин­ної профспілкової організації на підприємстві.

Письмовий договір про колективну матеріальну відповідаль­ність укладається між підприємством, установою, організацією і всіма членами колективу (бригади) (ст. 135-2 КЗпП). Оскільки колективна (бригадна) матеріальна відповідальність встанов­люється за згодою всіх членів колективу (бригади), при вклю­ченні до складу бригади нових членів, а також при призначенні її керівника враховується думка колективу бригади.

Відповідно до Типового договору в договорі про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність визначаються взаємні права й обов'язки власника (уповноваженого ним органу) і бри­гади. Так, кожний член бригади має право брати участь у прий­манні матеріальних цінностей, здійснювати взаємний контроль за роботою зі зберігання, обробки (відпуску), перевезення або засто­сування у процесі виробництва цінностей, брати участь в інвента­ризації цінностей, що передаються колективу, в необхідних випад­ках вимагати проведення інвентаризації, заявляти про відведен­ня окремих членів бригади, якщо вони, на його думку, не можуть забезпечити збереження ввірених бригаді цінностей тощо.

Перелік робіт, при виконанні яких може вводитися колектив­на (бригадна) матеріальна відповідальність, умови її застосуван­ня, а також Типовий договір про колективну (бригадну) матері­альну відповідальність, затверджений наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 12 травня 1996 р. № 43 (зі змінами, внесеними наказом Мінпраці України від 15 листопа­да 1996 р. № 87) (Кодекс законів про працю України з постатей­ними матеріалами // Бюлетень законодавства і юридичної прак­тики України. — 1997. — № 11 — 12. — С. 540—545). У Перелік включені такі роботи, як виконання касових операцій, приймання від населення платежів, приймання і відпуск матеріальних цінно­стей на складах, базах, автозаправних станціях, продаж товарів тощо.

Укладення договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність на посадах і роботах, не передбачених Переліком, позбавляє його юридичної сили.

Шкода, що підлягає відшкодуванню, розподіляється між чле­нами колективу (бригади) пропорційно місячній тарифній ставці

\

(посадовому окладу) і фактично відпрацьованому часу за період з останньої інвентаризації до дня виявлення шкоди. При вста­новленні безпосереднього винуватця — члена бригади, що запо­діяв шкоду, обов'язок його відшкодування покладається на цьо­го конкретного працівника, тобто у такому випадку відшкоду­вання провадиться за правилами індивідуальної матеріальної відповідальності.

Пленум Верховного Суду України в п. 14 постанови від 29 груд­ня 1992 р. № 14 (у редакції постанови Пленуму від 28 березня 1997 р. № 3) роз'яснив, що якщо в незабезпеченні збереження матеріальних цінностей, крім членів колективу (бригади), з якими укладено договір, винні посадові особи, суд обговорює питання про залучення їх до участі у справі як співвідповідачів і визна­чає розмір збитку, який відповідає ступеню вини кожного з них, і розмір збитку, належного до відшкодування з урахуванням виду і меж матеріальної відповідальності, яка на них покладається. Інша шкода розподіляється між членами бригади відповідно до Типового договору про колективну (бригадну) матеріальну відпо­відальність.

14.5. Визначення розміру шкоди та порядок її відшкодування

Визначення розміру шкоди, заподіяної власнику або уповно­важеному ним органу, залежить від ступеня вини заподіювача шкоди, характеру виробничої діяльності підприємства.

Розмір шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, визначається відповідно до ст. 135-3 КЗпП за фактичними втра­тами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з ба­лансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей з ураху­ванням ступеня зносу. Вартість майна визначається на день виявлення шкоди, а в разі зміни цін застосовуються ціни, які діяли в день прийняття рішення про відшкодування.

Ст. 135-3 КЗпП України передбачає можливість кратного об­числення розміру шкоди, заподіяної підприємству розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів май­на та інших цінностей, а також у випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір.

Глава 14

Кратний розмір обчислення застосовується у разі заподіяння шкоди при роботах з дорогоцінними металами, іноземною валю­тою, крадіжкою і недостачею м'яса та м'ясопродуктів, втратою бібліотечних книг, музейних експонатів, інших цінностей згідно із Законом України "Про визначення розмірів збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, до­рогоцінного каміння та валютних цінностей" від б червня 1995 р. (Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 22. — Ст. 173) і затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. Порядком визначення розміру збитків від роз­крадання, недостачі, знищення (псування) матеріальних ціннос­тей (зі змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів Украї­ни від 27 серпня 1996 р. № 1009, від 20 січня 1997 р. № 34 і від 15 грудня 1997 р. № 1402) (Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і юри­дичної практики України. — 1997. — № 11 — 12. — С 546— 547).

У трудовому праві визнається існування двох видів матеріаль­ної відповідальності — обмеженої і повної. Це положення закріп­лено й у КЗпП. Аналогічна модель застосовується також у Тру­довому кодексі Російської Федерації. Підвищена матеріальна відповідальність не розглядається як окремий вид відповідаль­ності, а норми щодо кратного обчислення включено в статті, які стосуються визначення розміру шкоди. Між тим, видається, є всі підстави не завуальовувати це питання і визнати існування тре­тього виду матеріальної відповідальності — підвищеної. Адже, по суті, кратне вирахування розміру шкоди відповідно тягне й збільшення розміру відшкодування, а це є головним у розмежу­ванні видів матеріальної відповідальності.

Ст. 136 КЗпП регламентує порядок відшкодування шкоди. Стягнення шкоди, завданої працівниками, в розмірі, що не пере­вищує середньомісячного заробітку, провадиться за розпоряджен­ням власника або уповноваженим ним органом, керівниками підприємств, установ, організацій та їх заступниками — за роз­порядженням вищестоящого в порядку підлеглості органу шля­хом відрахування із заробітної плати працівника. Таке розпо­рядження має бути зроблено не пізніше 2 тижнів від дня вияв­лення шкоди і звернено до виконання не раніше 7 днів від дня

Матеріальна відповідальність сторін трудового договору___________________ 469

повідомлення про це працівника. Якщо працівник не згодний з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за його заявою розглядається в КТС, а у разі незгоди з рішенням КТС — у суді. Працівник має право відразу звернутися до суду. Видається, що в сучасних умовах законодавцю слід відмовитися від примусо­вого стягнення будь-якої суми заподіяної шкоди без згоди на те працівника.

В інших випадках відшкодування шкоди провадиться шля­хом подання власником позову до районного (міського) суду. Такий позов може бути подано протягом одного року з дня ви­явлення заподіяної шкоди, а днем виявлення шкоди слід вважа­ти день, коли власникові стало відомо про наявність шкоди. Днем виявлення шкоди, встановленої в результаті інвентаризації ма­теріальних цінностей, при ревізії або перевірці фінансово-госпо­дарської діяльності підприємства, є день підписання відповідного акта або висновку.

Суд, визначаючи розмір відшкодування, враховує форму вини і конкретні обставини, за яких було заподіяно шкоду. Постано­вою Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 р. № 14 передбачено, що зменшення розміру шкоди допустиме лише у виняткових випадках, коли підтверджено наявність конкрет­них обставин, які перешкоджали працівникові належним чином виконувати покладені на нього обов'язки (наприклад, відсутність нормальних умов зберігання матеріальних цінностей, неналеж­на організація праці).

Зниження розміру відшкодування не допускається, якщо шко­ду заподіяно злочинними діями працівника, скоєними з корис­ливою метою.

Розмір шкоди, заподіяної з вини декількох працівників, визна­чається для кожного з них з урахуванням ступеня вини, виду і меж матеріальної відповідальності. Солідарна матеріальна відпо­відальність застосовується лише за умови встановлення судом, що шкода підприємству, установі, організації заподіяна спільними умисними діями декількох працівників або працівника та інших осіб.

Глава 14

14.6. Матеріальна відповідальність роботодавця за шкоду, заподіяну працівникові

Матеріальна відповідальність роботодавця здійснюється з ура­хуванням загальних принципів матеріальної відповідальності сторін трудового договору, одним з яких є те, що відшкодуванню підлягає лише пряма дійсна шкода. Для сторони роботодавця це означає, що майнова шкода складається із таких сум, на які працівник мав право, але був позбавлений їх внаслідок незакон­них дій роботодавця. Тобто до шкоди входить втрачений внаслі­док незаконних дій роботодавця заробіток працівника. Окрім того, на відміну від матеріальної відповідальності працівника, роботодавець зобов'язаний відшкодувати моральну шкоду, запо­діяну працівникові, порушенням його законних прав. Отже, така матеріальна шкода складається принаймні з двох частин: май­нового і немайнового характеру.

Матеріальна шкода, заподіяна працівникові при виконанні ним трудових обов'язків, включає в себе:

1) шкоду, заподіяну працівникові, внаслідок порушення пра­
ва на працю:

— при необґрунтованій відмові у прийнятті на роботу;

— при прийнятті працівника на роботу з порушенням правил
прийняття, що спричинило його подальше звільнення з цієї при­
чини;

— при незаконному переведення на іншу роботу, відстороненні
від роботи, звільненні працівника;

— при порушенні обов'язків власника або уповноваженого ним
органу щодо видачі документів про його працю і заробітну пла­
ту (у разі неправильного заповнення, оформлення і затримки ви­
дачі трудової книжки, документів про працю і заробітну плату);

2) шкоду, заподіяну майну працівника;

3) моральну шкоду.

Щодо матеріальної відповідальності роботодавця при пору­шенні права на працю, то у цій сфері можна виділити три ета­пи: 1) відшкодування роботодавцем шкоди працівникові, спри­чиненої незаконною відмовою у прийнятті на роботу; 2) відшко­дування шкоди, спричиненої незаконними діями протягом тру-

Матеріальна відповідальність сторін трудового договору___________________ 471

дової діяльності; 3) відшкодування шкоди, заподіяної після закін­чення трудових відносин.

Якщо друга і третя сфера врегульовані у законодавстві, хоча й недосконало, то питань про підстави матеріальної відповідаль­ності при необґрунтованій відмові у прийнятті на роботу достат­ньо, і необхідно створити відповідний юридичний механізм за­безпечення. Зокрема, у КЗпП відсутня норма про матеріальну відповідальність роботодавця за незаконну відмову у прийнятті на роботу і несвоєчасне укладення трудового договору.

В інших розділах вже розглядалося питання про юридичні гарантії, які забезпечують здійснення громадянами свого права на працю. Серед них, нагадаємо, передбачений ст. 5-1 КЗпП пра­вовий захист від необґрунтованої відмови в прийнятті на робо­ту; гарантії, передбачені ст. 22 КЗпП, де встановлено заборону необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу. Те, що робото­давець, котрий порушив такі гарантії, має притягатися до відпо­відальності, не викликає сумніву. За такі дії може застосовува­тися дисциплінарна, адміністративна і навіть кримінальна відпо­відальність, Для застосування матеріальної відповідальності необхідним є виникнення матеріальної шкоди. Навіть саме пи­тання про обчислення розміру такої шкоди є досить проблема­тичним.

У літературі було висловлену думку, що в законодавстві має передбачатися матеріальна відповідальність власника у зв'язку з незаконною відмовою в прийнятті на роботу в тих випадках, коли прийняття на роботу є обов'язковим для підприємства внаслідок вказівки закону, відповідного акта або угоди сторін (наприклад, при прибутті молодого фахівця за направленням; при переведенні на інше підприємство, якщо умови такого переве­дення були попередньо узгоджені та відбулася угода щодо прий­няття на роботу за переведенням тощо). До цього можливо до­дати й випадки, коли згідно із законодавством за працівником зберігається право повернення на попереднє місце роботи. У таких випадках відмова в прийнятті на роботу є порушенням суб'єктивного права громадянина, яке він може оскаржити до суду. Ненадання у таких випадках роботи породжує вимушений прогул і втрату заробітку. Ця обставина створює, у свою чергу, підставу для стягнення на користь працівника заробітку за час

Глава 14

вимушеного прогулу, тобто для притягнення роботодавця до матеріальної відповідальності.

Незаконна відмова в прийнятті на роботу може бути оскаржена до суду. Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що суди мають розглядати позови про укладення трудових договорів не тільки у випадках, коли власник зобов'язаний був укласти тру­довий договір (наприклад, з молодими фахівцями, направлени­ми у встановленому порядку на дане підприємство; працівниками, запрошеними на роботу в порядку переведення; виборними пра­цівниками після закінчення терміну повноважень; працівника­ми, яким надане право поворотного прийняття на роботу; інвалі­дами і неповнолітніми, направленими на підприємство в раху­нок броні; особами, які були звільнені у зв'язку із призовом на строкову військову або альтернативну (невійськову) службу, направленням на роботу за кордон, і повернулися після за­кінчення служби або роботи та ін.), а також у тих випадках, коли особа вважає, що їй було відмовлено в укладенні трудового дого­вору всупереч гарантіям, передбаченим ст. 22 КЗпП (п. 4 поста­нови № 15 Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 р.).

Пленум Верховного Суду України також роз'яснив судам, що якщо внаслідок відмови у прийнятті на роботу або несвоєчасно­го укладення трудового договору працівник мав вимушений про­гул, його оплата має проводитися відповідно до правил ч. 2 ст. 235 КЗпП про оплату вимушеного прогулу незаконно звільненому працівникові (п. б постанови Пленуму Верховного Суду Украї­ни від 6 листопада 1992 р. № 9).

У кожному конкретному випадку суд має право, визнавши факт незаконної відмови у прийнятті на роботу, одночасно вирішити питання й про притягнення власника або уповноваженого ним органу до матеріальної відповідальності за заподіяну шкоду працівникові у вигляді втраченого заробітку. Доцільно перед­бачити у КЗпП норму про відповідальність власника за необгрун­товану відмову у прийнятті на роботу, а також за несвоєчасне укладення трудового договору, і про обов'язок роботодавця від­шкодувати втрачений заробіток.

У КЗпП регламентується обов'язок роботодавця відшкодува­ти працівникові шкоду, завдану незаконним переведенням пра­цівника на іншу роботу, відстороненням від роботи, звільненням,

Матеріальна відповідальність сторін трудового договору

неправильним формулюванням підстави звільнення у трудовій книжці, затримці виплати заробітної плати і розрахунку при звільненні. У таких випадках працівник втрачає певний заробі­ток, на який він мав право, і ця сума визнається як шкода, запо­діяна працівникові. Ці відносини врегульовані статтями 117, 235, 236 та ін. КЗпП. На жаль, ці положення не встановлені у законі саме як відповідальність роботодавця.

Зокрема, ст. 235 КЗпП передбачає, що у разі звільнення без за­конної підстави або незаконного переведення на іншу роботу пра­цівника повинен поновити на попередній роботі орган, який роз­глядає трудовий спір. Виносячи рішення про поновлення на робо­ті, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно вирішує ви­моги про виплату працівникові середнього заробітку за час ви­мушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання ниж­чеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимуше­ного прогулу. У разі визнання формулювання причини звільнен­ня неправильним або таким, що не відповідає чинному законо­давству, у випадках, коли це не тягне поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний зміни­ти формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності до формулювання чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо непра­вильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який роз­глядає трудовий спір, одночасно вирішує вимоги про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в поряд­ку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу, працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Стаття 236 "Оплата вимушеного прогулу при затримці вико­нання рішення про поновлення на роботі працівника" передба­чає: "У разі затримки власником або уповноваженим ним орга­ном виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведе­ного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про

Глава 14

виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки".

Згідно зі статтею 237 суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, уста­нові, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимуше­ного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведен­ня здійснено з порушенням закону або якщо власник чи упов­новажений ним орган затримав виконання рішення суду про по­новлення на роботі.

Згідно з чинним трудовим законодавством власник зобов'яза­ний видати працівникові на його вимогу документи про роботу. До числа таких належать трудова книжка, довідка про його ро­боту на даному підприємстві, в установі, організації, довідка про наявність стажу, про заробітну плату тощо (статті 47, 49 КЗпП).

Матеріальна шкода, заподіяна працівникові при порушенні власником цього обов'язку, виявляється в неможливості праце­влаштування через відсутність трудової книжки, або через не­правильне формулювання причини звільнення. Це може також потягти несвоєчасне призначення пенсії, втрату права на соціаль­ну допомогу та ін.

Щодо матеріальної відповідальності підприємства за шкоду, завдану майну працівника, слід зазначити, що в трудовому зако­нодавстві не встановлено про це спеціальної норми. Згідно зі ст. 153 КЗпП, на підприємствах повинні створюватися безпечні та нешкідливі умови праці. До таких умов, серед іншого, нале­жить створення на підприємствах, в установах, організаціях спеці­альних місць, обладнаних для зберігання одягу та інших необхід­них речей працівників. Незалежно від того, як організовано збе­рігання особистих речей працівників (обладнані спеціальні гар­дероби, кімнати зберігання речей тощо), власник зобов'язаний забезпечити збереження цього майна. Невиконання зазначено­го обов'язку, що призвело до псування, знищення або розкрадання особистих речей працівника під час роботи, тягне за собою обо­в'язок відшкодування заподіяної шкоди.

Окремо слід зупинитися на питанні про матеріальну відпові­дальність власника або уповноваженого ним органу за шкоду, завдану працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здо-

Матеріальна відповідальність сторін трудового договору___________________ 475

ров'я. Стаття 173 КЗпП і ст. 11 Закону України "Про охорону праці" передбачає такий обов'язок роботодавця.

Нині відбувається реформування юридичного механізму від­шкодування працівникові шкоди, завданої його здоров'ю на ви­робництві.

Відносини щодо відшкодування підприємством шкоди, завда­ної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням його здо­ров'я, до 2001 р. регулювалися Законом України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 p.; Правилами відшкодування влас­ником підприємства, установи й організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здо­ров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затвер­дженими постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 472 (зі змінами і доповненнями, внесеними постано­вами Кабінету Міністрів України №492 від 18 липня 1994 р.) (Людина і праця: Інформаційний бюлетень Міністерства праці та соціальної політики України. — 1994. — № 9—10); від 3 жовт­ня 1997 р. № 1100 (Урядовий кур'єр. — 1997. — 25 жовтня; пов­ний текст зі змінами див.: Відшкодування матеріальної і мораль­ної шкоди та компенсаційні виплати: нормативні акти, роз'яс­нення, коментарі // Бюлетень законодавства і юридичної прак­тики України. — 1997. — № 9—10. — С. 178—188). Нині Пра­вила відшкодування власником шкоди від 23 червня 1993 р. втратили чинність.

З 1 квітня 2001 р. набрав чинності новий порядок відшкоду­вання такої шкоди. В Україні упроваджено нову систему соці­ального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання. Тепер ці відносини регулюються таким нормативно-правовими актами: Законами України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещас­ного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" від 23 вересня 1999 р. № 1105-XIV (Офіційний вісник України. — 1999. — №42. — Ст. 2080); "Про страхові тарифи на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездат­ності" від 22 лютого 2001 р. № 2272-ІП (Урядовий кур'єр. — 2001. — № 55. — 28 березня); Порядком визначення страхових тарифів для підприємств, установ та організацій на загально-

Глава 14

Матеріальна відповідальність сторін трудового договору

обов'язкове державне соціальне страхування від нещасного ви­падку на виробництві та професійного захворювання, затвердже­ним постановою Кабінету Міністрів України від 13 вересня 2000 р. № 423; Порядком проведення витрат на поховання у разі смерті потерпілого від нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, затвердженим постановою Кабіне­ту Міністрів України від 11 липня 2001 р. № 826 тощо.

Сутність реформи полягає в тому, що за часів функціонуван­ня попереднього законодавства підприємство мало обов'язок самостійно відшкодовувати збитки потерпілому. Згідно з новим порядком всі працівники вважаються застрахованими від нещас­ного випадку або професійного захворювання. Відповідальність за шкоду, заподіяну працівникові, перекладено з роботодавця на страховика — спеціально утворений орган, корпоративний фонд підприємців, де працюватиме система солідарної відповідальності усіх роботодавців за потерпілого. Фонд соціального страхуван­ня від нещасних випадків на виробництві та професійних захво­рювань є некомерційною самоврядною організацією, що діє на підставі статуту, який затверджується її правлінням. Управлін­ня Фондом соціального страхування від нещасних випадків здій­снюється на паритетній основі державою, представниками за­страхованих осіб і роботодавців. Безпосереднє управління Фон­дом соціального страхування від нещасних випадків здійснюють його правління та виконавча дирекція.

Наповнення бюджету Фонду переважно здійснюється за раху­нок страхових внесків роботодавців. Розмір внесків визначається для кожного підприємства окремо з урахуванням класу профе­сійного ризику (від 0,84 до 13,8 %) Усього для підприємств і установ визначено 25 видів диференційованих тарифів. Праців­ники не несуть ніяких витрат на страхування від нещасного випадку. Кошти на здійснення страхування від нещасного ви­падку не включаються до складу державного бюджету України, використовуються виключно за їх прямим призначенням і за­раховуються на єдиний централізований рахунок Фонду. Сут­тєвим є те, що працівники вважаються застрахованими незалеж­но від сплати підприємством страхових внесків. Держава гаран­тує соціальний захист за цим видом соціального страхування.

Сплативши певну суму внесків, підприємство не несе надалі матеріальних затрат у разі нещасного випадку. Потерпілий має

звертатися безпосередньо до виконавчої дирекції Фонду, яка здійснює 12 видів соціальних виплат — лікарняного листка у разі стійкої втрати працездатності та пенсій по інвалідності, одно­разової та щомісячної страхової виплати у разі тимчасової втрати працездатності, страхової виплати і пенсії в разі втрати годуваль­ника, відшкодування на поховання, якщо нещасний випадок був зі смертельним наслідком, компенсації на лікування та реабілі­тацію потерпілих, санаторно-курортне лікування та ін.

Таким чином, відносини щодо відшкодування шкоди, заподія­ної здоров'ю працівника у зв'язку з трудовою діяльністю, змінили свою галузеву належність і перейшли зі сфери трудового права до сфери соціального забезпечення.

14.7. Відшкодування моральної шкоди

У питаннях регулювання відносин щодо відшкодування робо­тодавцем моральної шкоди відбулися суттєві зміни. Ці питання регулювалися ст. 173-1 "Відшкодування власником або уповно­важеним ним органом моральної шкоди", яка містилася у главі XI "Охорона праці". Обов'язок щодо відшкодування моральної шкоди передбачався лише в тому разі, коли небезпечні або шкідливі умови праці призводили до моральних втрат потерпі­лого, до порушення його нормальних життєвих зв'язків і вима­гали від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Тобто сфера застосування моральної шкоди обмежувалася лише порушеннями охорони праці. Вважалося, що інші порушення трудових прав працівників, зокрема, незаконне накладення дис­циплінарного стягнення, переведення, звільнення, затримка за­робітної плати, збільшення норм праці, що призвело до підвище­ної інтенсивності праці тощо, — не спричиняють моральних втрат у працівника, отже, й не дають підстав для притягнення робото­давця до відшкодування моральної шкоди.

І лише Законом України "Про внесення змін до Кодексу за­конів про працю України" від 24 грудня 1999 р. було кардиналь­но змінено підхід до розуміння моральної шкоди у трудових правовідносинах. Цим Законом виключено статтю 173-1 і вне­сено нову статтю 237-1 "Відшкодування власником або уповно­важеним ним органом моральної шкоди", яка передбачає: "Від-

Глава 14

шкодування власником або уповноваженим ним органом мораль­ної шкоди працівнику проводиться у разі, якщо порушення його законних інтересів призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додатко­вих зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодуван­ня моральної шкоди визначається законодавством".