Який зміст договору поставки?

Дата добавления: 2014-12-06; просмотров: 1000

Жіночі організації видають власні бюлетені, дайджести, вісники з питань політичних прав людини, незалежності, юридичного захисту жінок тощо. Серед них: “Бюлетень Ґендерного бюро”, вісник інформаційно-консультативного центру “Діалог різноманітностей”, дайджест Ресурсного центру ПРООН для журналістів з ґендерних питань “Жінка, чоловік та мас-медіа” тощо. Сьогодні інформаційний ринок України досить насичений і різноманітний. Кожен може вибрати будь-який журнал до смаку, враховуючи свої інтереси, симпатії, фінансову спроможність[]. О. Залізнякова наголошує: “чим більше гортаєш журналів, тим розумієш, що вони схожі між собою порадами, подіями, репортажами, запитаннями. Складається враження, ніби публікації видань для жінок – як фасон модного вбрання, який кожен майстер-редактор чепурить по-своєму: то колір змінить, то ґудзики інакші підбере...” []. Стає все важче вибрати те, що задовольняло б своєю оригінальністю, ненав’язливістю. Це спонукає видавців “змагатися” за свого читача, підвищуючи тим самим рівень видань та покращуючи його якісні характеристики. На думку дослідника М. Феребрус : “Класифікація журналів – складна, делікатна і невдячна справа, бо модифікація їхніх типів, причому як за змістом, так і за формою, не припиняється і часто виводить те чи інше видання за межі тієї чи іншої категорії” []. Однією із серйозних перешкод на шляху глибокого і всебічного вивчення журнальної преси і виявлення типології видань є відсутність універсальної методики, яка б дозволила виробити комплексний аналіз сучасного журнального масиву або окремих його сегментів на основі чітких критеріїв .

Cпробуємо класифікувати періодику для жінок, порівняти типологію української преси з європейською. Отже, розглянемо деякі аспекти класифікації закордонних часописів, звернувшись до досвіду дослідників цієї преси. У своєму дисертаційному дослідженні К. Ісаков акцентував увагу на типології німецької преси для жінок. Він зазначає: “Німецька класифікація журналів для жінок на відміну від української утилітарна, і головним критерієм розподілу видань є періодичність (тижневики, двотижневики, місячні видання)” []. Причому до цих груп дослідник відносить лише “класичні” журнали для жінок, або журнали “загального” характеру, в окремі ж групи виділені видання, присвячені домогосподарству, журнали мод (в українській класифікації ці часописи розглядаються як жіночі). Характеристика “класичні” – досить умовна, але, на думку К. Ісакова, необхідна. Вона введена з єдиною метою – диференціювати величезну кількість видань для жінок, що виходять у Німеччині, і розподілити їх за декількома групами.

При вивченні сегмента журнального ринку для жіночої аудиторії дослідники закордонної преси так само, як і вітчизняні, зіштовхуються з низкою проблем, які, на нашу думку, мають спільний характер. Наприклад, дослідник італійської преси І. Гофман відзначає: “Періодика для жінок Італії досліджена досить детально, але дані про кількість журналів, і зокрема – тижневиків, до яких належать і жіночі, багато в чому є неточними” []. Причина цього в наступному: укладачі статистичних таблиць, що публікуються головним чином для рекламодавців, відносять до журналів для жінок усі ті видання, в яких переважає жіноча читацька аудиторія. Схожа проблема виникає і на українському ринку засобів масової інформації. Н. Сидоренко наголошує: “Нині лишаються досить “розмитими” критерії визначення суто видань для жінок – це при тому, коли у назві чи підзаголовку відсутні вказівки на специфічне призначення” []. Сумнівів у визначенні аудиторії не викликають ні “Натали”, ні “Єва”, ні “Женский журнал”, а також ті газети й журнали, які визначають свій характер як “всеукраїнський журнал для ділових жінок” (“Бізнес- леді”), “газета для жінок та про жінок” (“Криворожанка”), “интимная газета для женщин” (“Интим”) тощо. Але є багато видань, об’єктом зацікавлень яких є жінка нарівні з чоловіком і які характеризують себе як “масовий журнал для читання у родинному колі” (“Сім’я”), “журнал для батьків” (“Мама и я”). Враховуючи те, що спеціальні часописи та публіцистика для жінок у виданнях інших типів пов’язані між собою, вивчення типологічних особливостей преси вказаного сегмента ґрунтується в першу чергу на профільованих журналах і газетах. Редакція будь-якої преси, офіційної чи комерційної, час від часу висвітлює жіночу тематику[].

Однак суспільно-політична преса не може детально висвітлювати ці проблеми: не вистачає ні місця, ні часу, ні бажання глибоко аналізувати процеси жіночого руху. Постійне дослідження проблем, регулярне формування суспільної думки навколо них, пошук оптимальних варіантів їхнього вирішення стали “приносити реальні плоди” лише зі створенням спеціальних видань. Ось чому в пресі для жінок зосередилися ті риси, що утворюють тип часопису для названої аудиторії.

Видавничий потік в Україні сьогодні цілком можна порівнювати із розвитком преси в Росії, яка за кількістю видань для жінок нас дещо випереджає. Там видається велика кількість часописів: “Настя”, “Даша”, “Натали”, “Роксолана”, “Лиза” тощо. При цьому залишаються активними і традиційні для радянських читачок видання – колишній журнал “Советская женщина” сьогодні має назву “Мир женщины”, незмінними лишилися назви “Работница” і “Крестьянка” []. Сегмент ринку засобів масової інформації для жіночої аудиторії класифікується за різними критеріями. Незважаючи на деякі розбіжності при визначенні основних критеріїв розподілу на типологічні групи, можна говорити, що на сучасному етапі розвитку журнальної періодики на перший план виступають такі фактори, як читацька аудиторія, характер інформації, цільове призначення, тому що вони відбивають кон’юнктуру ринку[].

Обравши декілька критеріїв типологічних ознак, спробуємо дати характеритсуку кожному критерію окремо.

Сучасна жіноча преса України охоплює видання різноманітних напрямів: елітні (“Єва”, “Женский журнал”), масові популярні (“Лиза”, “Отдохни”), художні творчі (“Марианна”), ділові (“Бізнес-леді).

Варто окремо виділити перший критерій - тип видань за їх цілями, що знаходять свій вираз у тематичному змісті:

·видання соціального спрямування, які характеризуються великою кількістю та динамічністю соціальної інформації, де присутня політична позиція, але, як правило, у підтексті (“Українка”, “Берегиня”);

·проблемно-інформаційні видання, які дають читачеві ділову та іншу важливу інформацію (“Леди и бизнес”, “Бізнес Woman”);

·видання гуманітарно-пізнавального спрямування, розраховані на інтелектуальну жінку (“Женский журнал”, “Натали”);

·видання, що висвітлюють проблеми сім”ї (“Семья – Семь Я”);

·видання релігійного характеру (“Діти Марії”, “Живой поток”);

·видання з медичних проблем, що стосуються, зазвичай, здоров’я жінок (“Грация”, “Здоров’я жінки”);

·видання, які популяризують техніку рукоділля, шиття, ведення домашнього господарства (“Приятного аппетита!”, “Burda”);

·журнали мод (“Зеркало моды”)[ ]

Проте, більшість жіночих видань за типом є змішаними.

Другий критетрій за яким можна розподілити жіночі видання — це періодичність журналу. За періодичністю журнали поділяють на: 1) квартальні журнали (“Світ жінки”, “Українка в світі”), 2) місячники ( “Натали” , “Женский журнал”), 3) тижневники ( “Лиза”, “Полина”). Тижневики – це, як правило, “тонкі” журнали. Вони невеликі за обсягом, здатні вразити різноманітністю тематики, щоб забезпечити собі певну групу читацької аудиторії. У виданнях цього типу більше уваги приділяється зовнішності жінки: публікуються поради стилістів, візажистів, перукарів тощо. На сторінках журналів подані статті про особисте життя зірок, їх фотографії, а також можна знайти умови різних конкурсів, клуб знайомств, гороскоп на тиждень, кросворди та інше. Місячники та квартальники більші за обсягом, ніж тижневики. Анонси публікацій розповідають про цікаві епізоди й історії з життя знаменитих людей, які переважно належать до світу культури та шоу-бізнесу. Журнали розповідають про новітні тенденції у світі моди, краси [].

Третій критерій є одним з головних, який стосується безпосередньо теми нашого дослідження — це інформація, яка висвітлюється у журналах для жінок.

Елітарні (“Натали”, “Женский журнал”, “Cosmopolitan” (версія для України), “Єва”). Поняття “елітарний” є загальновизнаним у засобах масової інформації. У своїх публікаціях, наукових працях його використовують дослідники Н. Олійник, О. Пльонкіна, Р. Ямпольська []. Ми погоджуємося з таким визначенням і будемо застосовувати його в подальшій роботі. Відмінність цієї групи видань від інших – висока якість поліграфії, велика кількість ілюстративного матеріалу, реклами тощо. 1) Літературно-художні журнали (“Истории из жизни”). У них невисокий якісний поліграфічно-художній рівень оформлення, проте акцент робиться на зміст статей. У журналах публікуються так звані життєві історії, незвичайні ситуації, є публікації клубу знайомств, а також статті про особисте життя зірок естради, кіно, театру. 2) Преса громадських жіночих організацій (“Очима жінок”, “Жіночий світ”, “Любомира” та ін.). Часописи цього сегмента виносять на поверхню те, що зазвичай називають “жіночим порядком денним”, те коло проблем і питань, що не може виявити і назвати ніхто, крім самої жінки. Преса громадських жіночих організацій є продуктом роботи нових утворень: творчих і ділових союзів жінок, які шукають нових форм взаємодії й ефективної діяльності, щоб спільними зусиллями сприяти підвищенню соціального статусу жінки в Україні та створенню рівних (для жінок і чоловіків) умов для реалізації потенціалу особистості та досягненню дійсної рівності між ними. 3) Масові популярні видання (“Лиза”, “Лиза. GIRL”, “Oops”). На сторінках видань публікуються матеріали про моду, красу, стильне життя, розповіді про кумирів, знаменитих людей, подаються історії знайомств, кохання, гороскопи, конкурси, опитування та інше. 4) Журнали, спеціалізовані за інтересами (серія видань концерну “Бурда-України”: журнали мод, вишивки, в’язання, рукоділля, кулінарії). Серед них: “Лиза. Приятного аппетита”, “Burda moda”, “Anna”, “Burda Specials”, “Verena” та інші. 5) Видання для усієї родини (“Сім’я”, “Семейная газета” та ін.). Основне завдання цих видань – задоволення потреб, пов`язаних із стосунками в родині, домашньому побуті, вихованні дітей. 6) Журнали з медичних проблем, що приділяють багато уваги здоров`ю, гігієні, психології жінки, охороні материнства (“Женское здоровье”, “Здоров’я жінки в Україні”, “Здоровье женщины” та інші)[].

Цільова аудиторія на яку спрямований той чи інший жіночий журнал -це четвертий критерій, за яким ми можемо розмежувати жіночу пресу. Щоб охарактеризувати аудиторію преси для жінок, необхідно визначити соціально-психологічні особливості, своєрідність жіночої психіки. З одного боку, жінки більш схильні до стресів, образ, більш чутливі до несправедливості та брехні, а з іншого – більш практичні, коректні в словесному оформленні своїх думок та ідей тощо. Жінкам властиве розвинене відчуття емпатії, співпереживання, душевності, поступливості, оптимістичний погляд на події. Журнали запропонованого сегмента спрямовані на різні традиційно сталі сімейні ролі жінки (дружини, матері, господарки), на поліпшення власного становища (жінки- феміністки)[]. На нашу думку, сьогодні в Україні процес структурування суспільства незавершений, соціальні кола, групи перемішані, що створює труднощі при виділенні читацької аудиторії. Коли соціальна структура суспільства стабільна, задовольнити запити окремої читацької аудиторії простіше. Соціологи, психологи розробляють різні методики сегментації споживчого ринку, займаються пошуками основ для поділу читачів на групи за об’єктивними характеристиками (стать, вік, рід занять, матеріальне становище).

За аудиторним призначенням на ринку вітчизняної періодики є такі видання: 1) для підлітків (“Лиза. GIRL”, “Oops”, “Мадемуазель”); 2) для “сучасних” жінок (“Натали”, “Єва”, “Единственная”, “Женский журнал”); 3) для жінок похилого віку (“Бабушка”); 4) для бізнес-леді (“Леди и бизнес”, “Бізнес Woman”); 5) для жінок-матерів (“Мой ребёнок”, “Мама и я”) [].

Поняття “масова аудиторія” означає і стереотипи масової свідомості, і коло інтересів читачів, які належать до різних соціальних, професійних, вікових груп. Критерій масовості не може бути вирішальним при визначенні ефективності, успішності журналу, оскільки все залежить від настанови на потенційну аудиторію: невеликий наклад допускає масову аудиторію та популярність викладу, а установка на масову аудиторію дозволяє зробити великий наклад. Інша група – це забезпечені жінки, які можуть придбати будь-яке видання, незважаючи на ціну. Оскільки сучасна еліта як соціальний прошарок у суспільній свідомості найчастіше сприймається через призму її матеріальних, а не духовних та інтелектуальних можливостей, то природно, що при аналізі її участі в комунікаційному процесі важливо враховувати, що ці потреби відіграють велику роль у формуванні читацьких інтересів цієї аудиторії. Видання для заможних прошарків жіночої аудиторії намагаються поєднати духовні та матеріальні інтереси своїх читачів. При аналізі участі еліти в комунікаційному процесі з’ясувалося, що елітарність є соціологічним типотвірним параметром аудиторії. Жінки з високим матеріальним достатком (або прагнучи до нього), реалізовуючи свої споживчі можливості в світі високої моди або індустрії краси, складають елітарний тип жіночої аудиторії, для якої призначені українські аналоги всесвітньо відомих видань про моду і стиль життя. Ця аудиторія інтернаціональна за своїми споживчими пристрастями. Вона найцікавіша транснаціональним корпораціям, рекламодавцям і вписується в контекст комерційних інтересів конкуруючих між собою зарубіжних видавництв[].Ми погоджуємося з думкою теоретика Я. Засурського у тому, що не всі жінки можуть дозволити собі придбати будь-який журнал. Маємо на увазі матеріальні можливості сучасного читача. Купівельна спроможність його обмежена. Він воліє не передплачувати, а купувати періодичне видання в кіоску, миттєво реагуючи на тематику того чи іншого номера часопису. Зважаючи на обмежену купівельну спроможність, читач, родина обирають одне-два видання.

П'ятий критерій — це призначення журналу. Цільове призначення видань розглянутого сегмента визначається сукупністю цілей і задач, що воно вирішує. Базою для формування цих цілей є характер аудиторії і відповідно характер потреб цієї аудиторії. Глянцеві видання для жінок можна побачити на полицях супермаркетів та газетних кіосків, це свідчить про їх великі наклади, а отже, й про популярність серед шанувальниць[]. Дослідник В. Демченко зазначає: “Світ “гламуру” (журнал для жінок, чоловіків, товсті журнали про моду тепер називають не зневажливо прозаїчним “глянець”, а поетичним “гламур”) виходить на терени великого мистецтва. І в Україні набагато активніше, ніж на Заході. Висміяні й такі, що презирливо відкидались як втілення нового міщанства у сучасних країнах СНД, журнали для жінок займають усе більше місця у пострадянській культурі. Вони несуть нові образи і нову ідеологію, стають наставниками для тисяч жінок, які шукають ідеалу в нашу складну епоху” []. “Гламур” – це більш сучасний вигляд, інше життя, інше мислення і “зелене світло” рекламодавцям”, – читаємо у “Матеріалах круглого столу: “товстий” і “глянцевий” [].

Поряд із глянцевими виданнями для жінок виходить преса громадських організацій, або незалежна, як її називає Н. Олійник, основним завданням якої є надання на сторінках видань належного місця жіночим проблемам. “Сучасну пресу для жінок (становлення якої починається з 1990 р.), – зазначає дослідниця, – можна охарактеризувати як офіційні та незалежні видання, що виділяються з загальної маси періодичних видань об’єктом свого впливу – жіночою читацькою аудиторією” []. У пресі громадських жіночих організацій публікуються матеріали, що розвивають інтелектуальні здібності жіночої аудиторії. На сторінках часописів розповідається про роль жінки за козацької доби, гетьманщини “Мистецький світ Галини Мазепи”, “Роль жінок у суспільному житті України за козацької доби” та ін. Великого значення редакція журналів надає проблемам жінок сьогодення: “Нехай нас знову буде 52 мільйони”, “Жінка на порозі XXI століття. Ґендерна політика. Механізм впровадження в Україні”, “На порозі 2000-го: про що думає, чого прагне жінка. Думки вголос.”. Преса цього сегмента є носієм інформації про життя, вона здатна служити юридичною, соціологічною самоосвітою жінок, формувати світогляд тощо. Серед таких видань можна назвати: “Діалог різноманітностей”, “Жіночий світ”, “Любомира”, “Очима жінок” тощо. Автор публікації “Від ідеологічної традиції до реальної політичної сили” Л. Триленко зазначає: “...Поки що жінки “нового типу” залишаються “невидимками” в суспільстві. Однак це, очевидно, не є проблемою жінок. Це – проблема суспільства” [] .

Проблематика в жіночих журналів головний аспект для вивчення та розуміння типології жіночих видань України. Виходячи з того, які кола питань підіймають журналісти у своїх виданнях, на які теми створюються матеріали, що пропонується жінкам для читання сьогодні, є проблематикою кожного видання. Однією з основних функцій жіночих журналів — це формування певних образів жінки, наголосимо, що кожне видання формує свій певний образ жінки, на нашу думки, це один із складників проблематики на сторінках видань, адже якщо формується певний образ жінки, він так чи інакше буде грунтуватись на основних проблемах, які підіймають жіночі журнали. Спробуємо охарактеризувати образи жінок, відображені в сучасній пресі (класифікація запропонована дослідницею Ю. Гусєвою) []. Перший тип – дружина- утриманка, яка може дозволити собі не працювати й не займатися домашнім господарством (звичайно, завдяки спроможності чоловіка). Таким чином, постає традиційна патріархальна картина: дії чоловіка змінюють світ, він суб’єкт дії, для якого потрібно вчасно оволодіти жінкою. Жінка, як завжди, залежна, обмежена, їй не потрібно бути розумною і творчою, цілком достатньо мати красиве волосся, фігуру і піклуватися про чоловіка. Другий тип – дружина-домогосподарка (куховарка, покоївка і гувернантка в одній особі). Сім’я для неї – життя. Вона повністю присвячує себе рідним. Третій тип – дружина-друг. Між роботою, пранням, приготуванням обіду і прибиранням вона обов’язково знайде час, щоб переконати чоловіка в його унікальності. Четвертий тип – дружина-жертва. Жінка свідомо зрікається своїх талантів, щоб чоловік у родинному колі міг утішитися домашнім затишком[].

Отже, на думку Ю. Гусєвої, щасливою жінка стає лише тоді, коли все її життя спрямоване на обслуговування чоловіка. Таку позицію жінки, як правило, нав’язують засоби масової інформації. Зрозуміло, що життя та соціальні ролі українських жінок є дуже різними, набагато розмаїтішими, ніж запропоновані зразки. Однак засоби масової інформації зашорені матрицями і шаблонами і не готові подивитися на світ ширше, допомогти побачити жінку й чоловіка у розвитку їхньої культурної, соціальної, особистісної актуалізації [].

У багатьох жіночих журналах мусульманського світу “fashiony”, “Мусульманка”, засуджуються випадки фізичного й психічного насильства, що призводять до самогубства жінок. Для жінок України такі проблеми не характерні та неприйнятні через християнське світосприйняття, тому українська жіноча преса не виносить правові питання на перший план, а більше приділяє увагу темам, які характеризуються як суто жіночі: подолання стресів, моральна допомога, психологічна підтримка й консультування, материнства та дитинства, сімейні

стосунки. В українських жіночих виданнях нашого часу проблематика формується навколо таких основних тем, як: краса і мода, здоров’я, життєві історії, психологія, гроші, кар’єра, хоббі, життя зірок, гороскопи(журнал “Натали”, “Женский журнал”, “Единственная”, “Добрые советы”, “ELLE”, “Viva”,“COSMOPOLITAN”, “Burda”, “Лиза”, “Полина”,“Joy” тощо). Г. Шаповалова відзначає домінування розважальної інформації на сторінках жіночої преси, що є природним явищем з огляду на специфіку й функції таких видань [].

Аналіз розглянутих видань свідчить, що, виходячи з позицій високої конкуренції не лише серед друкованих видань певного спрямування, але й серед усіх друкованих органів та засобів масової інформації загалом, більшість української періодики для жінок набуває, незалежно від її читацького призначення та тематичного спрямування, характеру розважальних, популярно-ужиткових часописів. Це, як свідчить практика, дає можливість видавцям завоювати якомога більшу кількість читачів та прихильників видань. Загалом українська преса для жінок займає чітку позицію серед інших друкованих медіа на видавничому ринку країни, маючи свої типологічні розгалуження, особливості подачі матеріалу, визначену читацьку аудиторію, специфіку спілкування з нею та особливості засобів впливу на читацьку аудиторію. Проте типологія цих видань не має чіткої тематичної градації, хоча й віддзеркалює широкі інтереси своїх читачів, охоплюючи аспекти як професійного, так і ужитково- розважального характерів. Значна частина видань для жінок перегукується між собою тематикою рубрик, видами розважальних елементів (кросвордів, тестів, анкет, гороскопів). Однак усе це дає читачеві можливість широкого вибору. Останнім часом на ринку засобів масової інформації в Україні з’явилися елітарні та масово- популярні видання для жінок.

Вважаємо, що економічна нестабільність гальмує розвиток нових ідей та типів видань для жінок. З цієї причини у пресі для жінок слабо представлені політичні, релігійні, феміністські напрямки.

Методы изучения этнических стереотипов

Исторически так сложилось, что подавляющее большинство исследований стереотипов как у нас в стране, так и за рубежом посвящено именно этническим стереотипам. Однако, несмотря на огромное количество собранного эмпирического материала, до сих пор существует неопределенность относительно ряда принципиальных вопросов, в том числе не решены проблемы истинности стереотипов, соотношения между стереотипом и предубеждением, стереотипом и поведением.

Одной из причин того, что эти проблемы до сих пор не получили удовлетворительного решения, является недостаточная методическая вооруженность социальных психологов [Агеев, 1990]. Впрочем, этнические стереотипы или, по крайней мере, их отдельные компоненты исследовались и исследуются самыми разными способами — начиная с применения метода наблюдения и заканчивая использованием проективных тестов. При изучении стереотипов чаще всего эмпирическому исследованию подвергаются три их «измерения»: содержание, направленность как общее измерение благоприятности и степень благоприятности [Солдатова, 1998]. Эти характеристики не являются однопорядковыми: главное в стереотипе — его когнитивное содержание, а направленность — это уже эмоциональная окрашенность того или иного содержания. Классификацию техник изучения этнических стереотипов предложил В. С. Агеев:

• метод свободного описания в нескольких его разновидностях;
• метод прямого опроса (список личностных черт, диагностический тест отношений и др.);
• проективные методы;
• психосемантические методы [Агеев, 1990].

Конечно, как и при изучении любого другого социально-психологического феномена, не существует универсального метода, позволяющего выявить все компоненты этнических стереотипов, все их характеристики. Каждое методическое средство имеет свои достоинства и недостатки. В настоящее время большое внимание уделяется психосемантическим методам, которые позволяют получить количественное измерение составляющих образа того или иного этноса, а значит, подойти к собственно психологическому его изучению.

В качестве примера использования одного из наиболее известных психосемантических методов — частного семантического дифференциала — можно привести исследование этнических стереотипов американцев, афганцев, индийцев, кубинцев, поляков, русских, финнов и японцев у советских студентов, проведенное Е. Л. Коневой под руководством В. С. Агеева [Агеев,1990]. Стимульный материал представлял собой 40 оценочных биполярных шкал, в основном из варианта вербального семантического дифференциала на базе русской лексики В. Ф. Петренко [Петренко, 2005]. Сравнительный анализ этнических стереотипов был проведен по десяти выделенным факторам, в соответствии с которыми по всей выборке дифференцировались образы восьми исследуемых народов. Метод построения субъективных семантических пространств позволил изучить стереотип на уровне образа. Но в то же время полученные результаты, как и в любом другом случае, когда используется семантический дифференциал со стабильным набором оценочных шкал для изучения стереотипов нескольких народов, не позволили выявить достаточно точное содержательное описание стереотипа каждого конкретного этноса. Метод семантического дифференциала с использованием факторного анализа пригоден не для выявления содержания стереотипов, а для более глубинного исследования механизма стереотипизации.

При изучении этнических стереотипов используются и другие психосемантические методики, в частности разработанная В. Ф. Петренко методика «множественной идентификации», при помощи которой проводятся сопоставление ролевых позиций и выявление стоящих за ними идентификаций через описание характерных поступков.

Апробация методики проводилась В. Ф. Петренко совместно с Л. А. Алиевой на материале русской и азербайджанской выборок девушек-студенток, для которых было выделено 90 возможных поступков из семейно-бытовой сферы («познакомиться с парнем на улице», «стремиться к высшему образованию», «распоряжаться семейным бюджетом», «курить сигареты», «не выйти замуж за любимого, так как этого не хотели родители» и т.п.). Поступки выделялись с учетом их типичности для сопоставляемых культур и естественности для исследуемой социальной группы. Испытуемые оценивали вероятность каждого поступка по шестибалльной шкале — от 0 до 5 — с двенадцати ролевых позиций: 1) я сама; 2) моя мать; 3) идеал женщины с моей точки зрения; 4) идеал женщины, принятый в обществе; 5) типичная женщина; 6) женщина 40 лет назад; 7) женщина через 20 лет; 8) женщина с неудавшейся личной жизнью; 9) презираемая мной женщина; 10) русская (для испытуемых азербайджанок); азербайджанка (для испытуемых русских); 11) грузинка; 12) эстонка.

Формой обработки данных и одновременно формой их представления явилось построение субъективных семантических пространств с использованием факторного анализа, который позволил свести множество поступков к обобщенным «поступочным» факторам, объединяющим сходные поступки в одно измерение [Петренко, 2005].

Можно согласиться с автором методики, что подобные психосемантические техники обладают большей, чем описания человека с помощью перечня его качеств, «...степенью проективности, так как каждый человек домысливает возможные мотивы поступков исходя из собственных установок и ценностей» [Петренко, 2005, с. 221]. Впрочем, описанная выше методика позволяет выявить стереотипы лишь в отношении семейно-бытовой сферы, а для исследования комплексного стереотипа необходимо дополнительно выделить поступки, типичные для определенной культуры в других сферах жизнедеятельности. Однако методика «множественной идентификации» и в своем настоящем виде достаточно громоздка для проведения и обработки данных, чтобы быть широко используемой при массовых опросах.

При изучении этнических стереотипов чаще всего используются методы прямого опроса, намного более простые и доступные, но имеющие серьезный недостаток, заключающийся в возможном влиянии на результаты социальной желательности тех или иных личностных черт.

Наиболее популярны среди социальных психологов следующие опросные техники:

• приписывание качеств из набора личностных черт;
• биполярные шкалы;
• процентная методика Дж. Бригема;
• выявление «диагностического коэффициента» К. Макколи и К. Ститта.

Первую методику типа «Приписывание качеств» предложили Д. Кац и К. Брейли в 30-е гг. XX века [Katz, Braly, 1933]. В исследовании этих авторов студентам Принстонского университета было предложено выбрать из 84 черт наиболее характерные для 10 этнических групп: белых американцев, негров, китайцев, англичан, немцев, итальянцев, ирландцев, японцев, евреев и турок. После первоначального выбора испытуемых просили вернуться к составленным ими десяти спискам и отметить пять качеств, являющихся наиболее типичными для членов каждой группы. Учитывая только эти пять качеств, Кац и Брейли выделили 12 чаще всего приписываемых каждому народу черт.

Методика получила необыкновенно широкое распространение как в США (например, она использовалась для изучения стереотипов еще трех поколений принстонских студентов — в начале 50-х годов, в конце 60-х годов и на рубеже двадцатого и двадцать первого веков), так и в других странах (во многих государствах Западной Европы, Ливане, Пакистане, Филиппинах и др.). Сторонники описательного направления изучения стереотипов считают методику «Приписывание качеств» непревзойденной до настоящего времени, хотя и критикуют за ограничение описания групп предварительно составленным списком черт, который может не содержать качества, релевантные той или иной группе. Но этот недостаток может быть сглажен, если списки черт составлять, используя неструктурированную информацию, получаемую с помощью свободных описаний, и более релевантную мнениям испытуемых, чем навязанный набор категорий '.

В настоящее время широко распространены и методики изучения стереотипов, в которых использованы наборы черт, составляемые на основе пар полярных противоположностей (метод полярного профиля). Наборы биполярных шкал по форме ничем не отличаются от семантического дифференциала, однако для выявления содержания стереотипов подходят не коннотативные, а денотативные шкалы, привязанные к объективным свойствам этноса, вернее, к тем, которые воспринимаются в качестве таковых [Баранова, 1994].

Биполярные шкалы имеют то преимущество, что позволяют выявлять не только качества, по которым группа высоко оценивается, но и антистереотипные характеристики. Кроме того, следует отметить, что точкой согласия среди многочисленных исследователей, принадлежащих к различным отраслям знаний и теоретическим ориентациям, является подчеркивание важности принципа биполярности, в соответствии с которым осуществляется категоризация и стереотипизация как ее частный случай. Поэтому данный метод особенно продуктивен при проведении сравнительного исследования стереотипов двух — чаще всего своей и чужой — этнических групп, так как позволяет выявить то, в какой форме, сопоставления или противопоставления, протекает их дифференциация.

Необходимо иметь в виду, что эта техника также не лишена недостатков. Во-первых, и в этом случае испытуемые при выборе качеств, характерных, по их мнению, для того или иного народа, вынуждены ограничиваться стандартным, как правило, небольшим списком. Во-вторых, в эмпирических исследованиях часто обнаруживаются серьезные расхождения между качествами, которые рассматриваются авторами методик как полярные противоположности [Франселла, Баннистер, 1987]. Однако основная причина этого — конструктивные ошибки, недостаточно точное определение противоположных полюсов шкал [Triandis, Marin, 1983]. Для более точного выбора пар понятий следует использовать словари антонимов и синонимов, а также тезаурус личностных черт, построенный отечественными психологами [Шмелев, Похилъко, Козловская-Тельнова, 1988]. Еще один — третий — недостаток биполярных шкал, состоящий в том, что «...исследователи часто задают нормативно-конвенциальную противоположность полюсов конструкта, а не ту, которой в действительности пользуется испытуемый»[Франселла, Баннистер, 1987, с. 166], нельзя назвать существенным для статистического исследования, каковыми и являются исследования в области этнических стереотипов.

Даже в психологии личности наибольшее распространение получили методы, основанные именно на бинарной оппозиции понятий: семантический дифференциал Ч. Осгуда и репертуарные решетки Дж. Келли, хотя исследователи конструируют и униполярные шкалы.

Создатель процентной методикиДж. Бригем также использовал набор качеств, но просил испытуемых указать, какой процент индивидов определенной этнической группы обладает каждым из них [Brigham, 1971]. Преимуществом процентной методики можно считать имплицитное допущение, что представители любой общности различаются по своим психологическим характеристикам. Психологи, использующие технику «Приписывание качеств», часто отмечают, что большой процент испытуемых отказывается вычленять черты, наиболее типичные для целого народа, например, давать этнической общности характеристики типа «склонность к наукам» или «непоседливость». Эта проблема может быть смягчена при использовании процентной методики, так как психологически проще приписывать «склонность к наукам» не этносу, а лишь части — пусть и весьма значительной — его членов. Стереотип в этом случае состоит из черт, которыми, по мнению испытуемых, обладает наибольший процент членов изучаемой группы.

Однако приводит ли использование двух техник — приписывания качеств и процентной — к сравнимым результатам? Сам Бригем не был в этом уверен, но в более поздних исследованиях было обнаружено значительное сходство результатов. Так, К. Йонас и М. Хьюстон выявили корреляции между двумя методами от 0,70 до 0,90 [Jonas, Hewstone, 1986]. Пришли к выводу о практически полной взаимозаменяемости двух методик и авторы российско-американского исследования стереотипов русского человека и американца у студентов двух стран [Stephan et al., 1993].

По мнению К. Макколи и К. Ститта, при использовании процентной методики возникает серьезная проблема: многие черты, которые получают оценку, близкую к 100%, не могут быть включены в стереотип. Например, хотя 100% членов какой-либо группы будет приписано такое качество, как «смертность», оно не является отличительной характеристикой данного народа. Поэтому Макколи и Ститт предложили модификацию методики Бригема, включив в нее оценку процента «всех людей в мире», обладающих каждой чертой из списка. Эта процедура позволяет вывести индекс, названный, как и методика, диагностическим коэффициентом[McCauley, Stitt, 1978].

Значение диагностического коэффициента, превышающее единицу, говорит о том, что данная черта воспринимается как более характерная для данной группы, чем для людей в целом, а значение диагностического коэффициента меньше единицы означает, что данная черта воспринимается как менее характерная для данной группы, чем для людей в целом. Таким образом, если 43,1% немцев и 32,1% людей в целом воспринимаются выборкой как «склонные к наукам», то диагностический коэффициент составляет 1,34 (43,1 : 32,1 = 1,34) и показывает, что склонность к наукам является частью стереотипа немцев.

Необходимо отметить, что многие испытуемые затрудняются указать процент всех людей в мире, обладающих той или иной чертой. Видимо, причиной этого является отсутствие стереотипов в отношении такой глобальной общности, как человечество. Встает вопрос: необходимы ли подобные оценки? Может быть, как считают многие исследователи, и нет. Ведь при использовании методики «Приписывание качеств» и процентной методики испытуемых практически никогда не просят оценивать наличие качеств, не являющихся различительными для групп. Еще Кац и Брейли сконструировали свой набор личностных черт из атрибуций, сделанных несколькими группами испытуемых, которых просили составить перечень свойств, наиболее типичных для 10 этнических групп. Учитывая, что одной из основных функций стереотипов является межгрупповая дифференциация, логично предположить, что именно по этим свойствам группы воспринимались испытуемыми как различающиеся между собой, и такие качества, как «смертность», в этот набор попасть не могли. Поэтому для определения содержания стереотипов, видимо, можно ограничиться процентной методикой и методикой «Приписывание качеств».

Необходимо хотя бы кратко остановиться на другом подходе к изучению этнических стереотипов — анализу представлений об этнических группах в литературе и искусстве. Начиная с 40-х годов контент-анализу подвергались: американская журнальная беллетристика, немецкие кинофильмы, странички юмора во французских журналах и многое другое. В силу своей доступности, изобилия, удобства для сравнительного анализа такие материалы нередко представляются многообещающими для изучения этнических стереотипов. Так, И. С. Кон отмечает, что «систематическое изучение своего и чужого народов в литературе и искусстве может дать для понимания этнических стереотипов и межнациональных отношений гораздо больше, чем анкетный опрос» [Кон, 1983, с. 76].

Эта научная ориентация, объединяющая психологов, литературоведов, историков и т.п., получила специальное наименование — «имагология». В рамках этого подхода появляются работы и в России [Ерофеев, 1982]. Однако одна из самых существенных проблем, встающих перед этим направлением, — вопрос о том, насколько адекватно художественная литература, публицистика, различные виды искусства отражают стереотипы, существующие в общественном сознании, остается открытым.

Зарубежные и отечественные авторы единодушны в том, что наиболее полное и глубокое проникновение в содержание этнических стереотипов достигается в случае применения дополняющих друг друга методов свободных описаний и одной из разновидностей метода прямого опроса.